Автор: Виктор Громовой, образовательный эксперт, заслуженный учитель Украины.

Система освіти у нас тримається на двох негативних емоціях: страх (как бы чего невышло! Відгомін шкільного: щоденник на стіл!) і сором (Ви ж вчителі, вам держава довірила дітей! Як ти можеш таке одягнути, ти ж вчителька?! Логічне продовження: як тобі не соромно, ти ж піонер?!). Наслідком дбайливої підтримки цих емоційних станів є патологічний «сільський переляк» і, так званий, «токсичний сором» (стан гострої втрати самоповаги).

Звісно, страх є однією з основних і найсильніших емоцій людини. Феномен нагнітання страху культивувався в школі ще з часів Яна Амоса Коменського, але тільки в (пост)тоталітарному суспільстві він став основним засобом маніпулювання громадською свідомістю. За 74 роки радянської та 25 років пострадянської влади страх просто в'ївся у вчительські гени.

Механізм культивування страху в освітянському середовищі тримається на «трьох китах»:

• Емоційній напрузі. Вчительство навмисно постійно тримають в стані емоційної напруги, адже в саме в такій атмосфері психіка індивіда не може адекватно оцінювати всю отриману інформацію – емоції домінують над розумом.
• Тотальному контролі і приниженні. Використовуються апробовані схеми нагнітання страху, зокрема, тотальний контроль є одним із найефективніших шляхів активації емоції страху.
• Зачистках «білих ворон». Регулярно проводять точкові акції із зачистки нечисленних дисидентів, яких демонстративно «видавлює» Система з тим, щоб переконати широкий загал у тому, що боротьба безглузда.

(Колись візьмусь за фундаментальне соціологічне дослідження механізму використання емоції страху для здійснення маніпулятивного впливу на освітян).

Що робити, щоб «перелякані навіки» припинили боятися?

Перш за все нам слід напрацьовувати механізми солідарності (нехай спочатку неофіційні).

Треба усіляко заохочувати наших колег не боятись, переконати, що вони можуть почати з найпростіших і відносно безпечних форм протесту (критичних постів у ФБ, листів, петиції тощо). Звісно, вступити до незалежної профспілки чи застрайкувати - страшно, а от петицію підписати теж страшнувато, але ж наважитись можна. Так люди поступово звикнуть не боятися: підписав петицію, а не звільнили й, навпаки, таки чогось добились. Значить, можна боротись і перемагати.

Поступово, страху ставатиме менше, а солідарності - більше.

Від авторитарної педагогіки нам дістався ще один з найефективніших механізмів управління людьми - сором. Нас виховували таким чином, що незроблене домашнє завдання - це катастрофа, а кожна помилка у вправі - це щось фатальне, ганебне і неприпустиме.

І зараз вчителеві дуже часто доводиться відчувати сором: перед дітьми, коли доводиться виконувати ідіотські «вказівки», перед батьками, коли змушений жебрати у них гроші, перед самим собою, коли скупляється в секондхенді...

Звісно, людина, яка опинилась в полоні «токсичного сорому» і у якої хронічно зіпсований настрій, не може бути задоволена своїм життям, рано чи пізно вона починає шукати винних та проявляти агресію, як правило, стосовно слабшого.

Опора на страх і сором руйнує емоційну енергію вчителів - замість позитивної енергії творення вивільняється негативна енергія апатії та (само)руйнування.

Людей навмисно доводять до стану інертності та навченої безпорадності, але і в «овочів» зрештою може лопнути терпець і тоді з'явиться інструментальна емоція – гнів.

Саме гнів стане рушійною силою боротьби за справедливість в освіті. Рушійною силою нашої освітянської революції гідності, яка відкриє дорогу іншим, позитивним емоціям (таким, як радість, любов, інтерес, подив, щастя...). Шлях до щасливого вчителювання! Шлях до позитивного емоційного балансу в системі освіти взагалі і в кожному навчальному закладі зокрема.

Оригинал

Матеріали використані з сайту osvita.ua